Влада президента Сирії Башара Асада повалена. Його доля невідома. За одними даними він загинув в авіакатастрофі, за іншими даними – зміг залишити країну.
Збройна опозиція, в якій головною ударною силою є визнана терористичною в США, Туреччині та Росії організація Хайат Тахрір аш-Шам на чолі з Абу-Мухаммад аль-Джулані, взяла під контроль Дамаск та оголосила про формування перехідного уряду.
Основною причиною такого швидкого краху Асада найчастіше називають те, що його головні союзники Росія та Іран з підконтрольними останньому формуванням шиїтів, зав'язли в інших війнах і не змогли прийти на допомогу Дамаську. На це, наприклад, наголошує Дональд Трамп.
Однак це вірно лише частково. Той же Іран міг би виділити сили для підтримки Асада, якби він мав на цей час. Також були варіанти створення коаліції з курдами проти протурецьких формувань. Однак часу не виявилося – сирійська армія настільки стрімко розвалилася і так швидко припинила опір, що той самий Іран фізично не міг встигнути перекинути війська. Чому так швидко впала армія – висловлюються різні версії. Від закономірного підсумку її деградації останніми роками та посилення невдоволення у суспільстві Асадом до "змови генералів".
Також у ході конспірологічна теорія про те, що те, що відбувається – це "хитрий план" Путіна, який розміняв Сирію та Асада в рамках якоїсь угоди з Туреччиною та країнами Перської затоки. Але жодних ознак, які б підтверджували її достовірність, немає.
І хоч Москва, коментуючи те, що відбувається в Сирії, наголошує на тому, що "все під контролем", "контакт з опозицією підтримується", але, очевидно, що для Росії це дуже серйозна репутаційна втрата. І не лише репутаційна. У Сирії були військові бази РФ – важливі об'єкти з погляду як присутності на Близькому сході, а й у логістики російських сил, які у Африці. І питання їхньої подальшої долі поки що туманне. Поки що надходять відомості, що їх уже починають евакуювати. Але на це потрібен час і відповідно згоду нової влади цей час надати і на бази не нападати.
Представники опозиції вже заявили, що мають намір підтримувати з Росією добрі стосунки. Але Аль-Джулані вже заявив, що вимагатиме виведення іноземних військових баз із території країни. Та й важко уявити, що повстанці, які прийшли до влади, погодяться з присутністю російських баз, з яких ще недавно бомбили їхні загони. Якщо тільки мова справді не йде про якусь глобальну угоду РФ із ключовими країнами регіону, за якою бази у Сирії залишаються. Хоча якщо навіть припустити, що така угода є, то не факт, що зараз хтось зможе гарантувати її виконання. А достатньо сил захищати збройним шляхом ці бази РФ немає. Щоправда, в російських пабликах популярна версія, що на узбережжі (провінція Латакія), де ці бази знаходяться і де переважно проживають алавіти і християни, можна організувати проросійський анклав. Однак поки що немає ознак того, що в цьому регіоні хтось готовий організувати опір нової влади.
До речі, американці вже заявили, що свої бази у Сирії залишать. Але вони це можуть зробити, оскільки США спираються у Сирії на сильну армію курдів. У Латакії ж місцевої (і лояльної Росії) боєздатної армії немає.
Загалом поки не визначиться подальша доля російських баз та інших елементів російської присутності в країні для РФ сирійська епопея ще повністю не закінчена. І варіанти її закінчення можуть бути дуже різними.
Що стосується близькосхідних розкладів, то поки що можна констатувати лише два моменти – посилення позицій Туреччини, яка має найбільший вплив на угрупування, що прийшли до влади, та ослаблення позицій Ірану, який втратив прямий зв'язок із союзниками з ліванської "Хезболли".
З рештою ясності немає, тому що незрозуміло хто за підсумком керуватиме Сирією і яку політику вестиме нова влада всередині та зовні країни.
Наприклад, Ізраїль може бути задоволений ослабленням Ірану та його "осі опору". Проте ізраїльтяни вже висловлюють побоювання, що нова влада в Сирії, що складається з ветеранів "Аль-Каїди" та інших бойовиків-ісламістів, за якими стоять далеко не дружні до Ізраїлю Туреччина та Катар, буде ще радикальніше, ніж Асад.
Незрозуміло, як вирішиться курдське питання. Сирійські курди мають боєздатну армію, створили свою "державу в державі" та користуються підтримкою США. У той же час для турків питання ліквідації цього курдського державного формування на своїх кордонах є важливим. І вже зараз почалися бої між протурецькими силами та курдами. Потенційно це може призвести до великої війни, в яку буде втягнута Туреччина та турецькі курди.
Також не дуже зрозуміло, наскільки Анкара зможе контролювати різні ісламістські організації, які зараз з її допомогою прийшли до влади. Особливо – амбітного аль-Джулані.
А є ще до кінця так і не знищений ІДІЛ.
Загалом перед Сирією зараз два шляхи. Перший – афганський, коли таліби, що прийшли до влади, швидко взяли під контроль усю країну. І другий – лівійський, коли після вбивства Каддафі країна поринула у довгу громадянську війну і фактично припинила своє існування як єдине ціле. З урахуванням наявності в країні великої кількості ворожих формувань, що ворогують один з одним, шлях талібів у Сирії повторити буде непросто – у Талібану стільки конкурентів не було. Хоча загальна втома населення від багаторічної війни та потяг до стабільності можуть допомогти новій владі встановити більш-менш міцний контроль над країною.
Про вплив на війну в Україні ми вже писали. Якщо коротко – падіння Асада дасть нові аргументи української влади та "партії війни" на Заході закликати Трампа не йти на компроміси з Кремлем для завершення війни і продовжувати її до "переможного кінця" з тезою "не така вже Росія і сильна, впав Асад, паде та Путін".
Однак, судячи з заяв Трампа та його команди, вони з таким підходом не згодні і налаштовані на переговори про швидке закінчення війни. І набагато більший вплив, ніж ситуація в Сирії, на цю позицію робить їхня оцінка становища на полі бою в Україні, яка не є позитивною для Києва.
Втім, Банкова та "партія війни" свою роботу з "переконання" Трампа напевно продовжуватимуть. У тому числі, мабуть, і спробувавши зробити контрнаступ на фронті або викликати дестабілізацію всередині РФ, щоб показати, що перемога без компромісів реальна і треба воювати далі до кордонів 1991 року. Чи вийде – питання відкрите. Але час, що залишився до інавгурації Трампа, судячи з усього, буде бурхливим.
Щодо впливу краху Асада на позицію Росії, то воно буде різноплановим. З одного боку, це може спонукати до прагнення досягти певної "потужної перемоги" в Україні, щоб компенсувати репутаційні втрати в Сирії. З іншого боку – ситуація з падінням Асада ще раз показує Кремлю, що в РФ багато інших проблем, крім України, а ресурси через повномасштабну війну дуже обмежені. І це дає аргументи тим силам у Москві, які виступають за якнайшвидше її завершення.